Він іще зовсім молодий. Говорять, що для тренерської роботи в нього ще немає досвіду. Та, дивлячись і вболіваючи за його команду «Автомобіліст», переконуєшся, що молодість – це не лише роки. Для Тараса Івченка – це вже досвід, це практика і вміння випрацювати тактику, організувати та повести команду «у бій».

– Тарасе Миколайовичу, можливо, ми перейдемо на «ти» на самому початку нашої розмови?

– Звичайно! Знаєте, якось я не дуже звик почуватися таким дорослим, аби мене звеличували. Я працюю, займаюся улюбленою справою зі своїми друзями-однодумцями. У нас є взаєморозуміння, субординація, адже все ж таки я тренер.

– Одразу хотілося б дізнатися, як футбол виник на твоєму шляху?

– Як і всі хлопчаки, полюбляв поганяти м’яча, але ніколи не думав професійно займатися футболом. Тоді у Лебедині чи не на кожному кроці працювали комп’ютерні заклади і я інколи заходив туди після школи. Мене захоплювала віртуальна гра у футбол. Дуже часто вигравав, тож і вирішив спробувати себе у справжньому футболі. Для цього у 4 класі сам пішов записуватися у футбольну секцію.

– І до кого ж ти потрапив?

– Мені дуже поталанило, адже хлопців мого віку набирав тренер Олександр Володимирович Корж. Це неймовірний наставник, який вкладав душу у кожного із нас. Все, чого я встиг досягти у футболі, – його заслуга. Уже після закінчення школи продовжив займатися у нього і під час навчання у місцевому педагогічному коледжі. Найкраще у мене виходило у мініфутбол або футзалі, хоча грав і у великий футбол.

– Напевно, мріяв стати висококласним футболістом?

– Як і кожен хлопець! Моє вміння грати у футбол помітили й у Сумському державному педагогічному університеті та запросили не тільки продовжити навчання, а й грати за їхню футзальну команду. Але не склалося, і я потрапив на навчання у зовсім інший виш.

– То де ж ти зупинився?

– У Харківському Національному університеті цивільного захисту України. Там теж грав в улюблену гру, а моїм наставником був висококласний тренер Валерій Анатолійович Даценко. А взагалі, мені дуже пощастило з тренерами, які, на мій погляд, знали всі без винятку тонкощі футболу. Дякуючи їм, я спробував себе у тренерській діяльності.

– Тарасе, а чому так рано вирішив стати тренером?

– Це окрема історія, про яку мені важко згадувати. У складі нашої головної футбольної команди я почав виступати ще у 17-річному віці, дякуючи тодішньому тренеру Миколі Федоровичу Костюкову. Він мене випускав на поле спочатку на 5-10 хвилин.  Це вже потім, після повернення в рідне місто, я став основним гравцем команди. Пам’ятаю, як у 2019 році в матчі «Лебединця» на обласну першість проти путивльської «Ярославни» я отримав страшну травму розриву хрестоподібних зв’язок та меніска. Мене Тоді «швидкою» доправили до лікарні. Думав, що на футболі можна вже і хрест поставити. Та добрі люди допомогли.

– Із тренерством? Як же розпочалася твоя діяльність?

– Дякую долі, що звела мене з меценатом та приватним підприємцем Іваном Минюком, який саме тоді створював лебединську футзальну команду. Я переконався, що він хоче розвивати масовий спорт і власними зусиллями підіймати престиж лебединського футболу. Він мені запропонував стати тренером. Я погодився…

– І які труднощі довелося подолати під час тренувального процесу?

– Найважче було налаштувати гравців команди на серйозну гру, щоб на майданчику всі вони викладалися на всі 100%. З часу заснування «Автомобіліста», а це, до речі, – серпень 2017 року, я не просто тренер, а ще й адміністратор та селекціонер команди. Тому певні проблеми у роботі є, які ми разом із командою обов’язково, вирішуємо.

– Тарасе, на твою думку, чим нині є «Автомобіліст»?

– Це не просто збірна футболістів, які хочуть пограти у футбол. Це сила, що намагається визначити своє місце на теренах поки що обласного футзалу. З Іваном Олексійовичем ми зареєстрували футбольний клуб. З кожним гравцем уклали професійний контракт. У нас проходить повноцінний тренувальний процес. Крім цього, ми намагаємося допомагати розвивати футбол на Лебединщині. Гуртуємо навколо себе тих, хто має бажання підтримувати масовий футбол, заохочуємо дітлахів грати. Ми організовуємо різноманітні турніри, надаємо матеріальну та фінансову підтримку шкільним футбольним командам. Для нас головне, щоб підростаюче покоління Лебединщини активно займалося спортом, а не шукало пригод від власної бездіяльності.

– Але для цього у нашій громаді існують інші структури, які мають займатися розвитком масового спорту…

– Та протягом багатьох років вони не діють. Складається враження, що вони не розвивають, а стримують масовий футбол.  Головної футбольної команди у нас немає, федерація футболу нічим не займається, першість міста з футболу і футзалу не проводиться. Скажіть, будь ласка, коли востаннє висококласним футболістом ставав вихованець лебединського футболу?

– І який же вихід із ситуації ти бачиш?

– Вихід є із кожної ситуації. Ми йдемо своїм шляхом і, гадаю, правильним. Ми не просто представляємо рідне місто на обласних змаганнях. Ми створюємо конкурентоспроможну, сильну і міцну команду, яка б своєю висококласною грою не тільки радувала лебединських вболівальників, а й  гідно представляла Лебединщину на різноманітних змаганнях. Ми не зупиняємося ні на крок. Ми вперто і впевнено йдемо до своєї мети.

– Дякуємо, Тарасе Миколайовичу, за відверту розмову і бажаємо всьому дружньому та професійному колективу однодумців «Автомобіліста» перемог, залікових очок, результативної гри та поповнення колекції футбольних трофеїв. Так хочеться, аби команда довела свої майстерність і професіоналізм на майданчиках різних рівнів. Аби ми з гордістю говорили: «Ох і грають же наші!»

“Життя Лебединщини”