Один із найяскравіших представників футзалу Сумщини, Андрій Бурдюг — гравець, який роками демонстрував стабільно високий рівень у найвищому дивізіоні України. Його ім’я добре відоме не лише на регіональному рівні: у послужному списку — перемоги в Першій лізі України, тріумфи на всеукраїнських студентських змаганнях та срібло чемпіонату Європи серед студентів. Свого часу він також отримував виклики до юнацької збірної України.

На обласному рівні також залишив по собі вагомий слід: багаторазовий чемпіон і призер Вищої ліги Сумщини, володар Кубка області з футзалу — і це лише частина його досягнень.

Втім, останні роки відкрили Андрія з іншого боку. З 2022 року він розпочав тренерську кар’єру і вже встиг заявити про себе, здобувши низку найвищих нагород у чемпіонаті міста.

У цій розмові ми згадали ключові етапи його шляху — від перших кроків у футзалі до ролі тренера  команди «Сумигаз СФ».

• Доброго дня Андрію! Розкажіть, будь ласка, з чого все починалося, коли ви вперше зрозуміли, що футбол — це більше, ніж просто захоплення? Де почали робити перші кроки, хто був першим тренером?

• Добрий день! Захоплення грою у футбол почалося у дворі. З ранку до вечора ми грали на майданчиках, клумбах, між деревами — будь-де, де була можливість поганяти м’яч.

У 10 років мама привела мене до тодішньої СДЮШОР «Зміна» (нині ФЦ «Барса») до тренера Найденка Сергія Миколайовича. Саме з цього моменту футбол із простого захоплення перетворився на справу дитинства і, як згодом виявилося, усього життя.

• Також відомо, що в дитинстві ви займалися боротьбою. З огляду на ваш подальший шлях, на майданчику ви завжди вирізнялися впевненістю в єдиноборствах, часто демонструючи жорсткий, але водночас холоднокровний футзал, не піддаючись на провокації. Чи можна сказати, що саме заняття боротьбою сформували цей стиль гри?

• Як і в більшості хлопців у нашому районі, мої перші кроки в спорті розпочалися в стінах Сумського державного педагогічного університету, де діяли різноманітні секції єдиноборств. Я обрав вільну боротьбу, якій присвятив п’ять років ще до того, як серйозно почав займатися футболом. Можливо, саме цей досвід допоміг сформувати мій характер, дисципліну та витривалість, які згодом стали важливими у футболі.

• Ви, як і багато футзалістів із Сум, розпочинали у великому футболі. Як відбувся цей перехід на футзал? Чи саме вступ до СумДУ став тим поворотним моментом?

• Після закінчення школи, водночас і дитячо-юнацької спортивної школи, у мене на руках уже був професійний контракт із футбольним «Спартаком» (Суми).

Однак у той період у моєму житті з’явилася ще одна важлива й знакова людина — Сергій Миколайович Пєсоцький, який переконав мене вступити до Сумського державного університету. Саме знайомство із Сергієм Миколайовичем стало початком переходу від футболу до футзалу, і загалом важливим поворотом у моєму житті.

• Яку спеціальність обрали і наскільки легко було поєднувати навчання зі спортом?

• У школі я навчався досить добре, зокрема в математичному класі. Ходив на підготовчі курси для вступу до ВНЗ. Так сказати мав план Б на випадок невдачі зі спортивною кар’єрою. Тому, коли постало питання вибору подальшого шляху навчання, я обрав інженерний факультет (на той час) за спеціальністю «гідроаеромеханіка» СумДУ. Поєднувати навчання і спорт було непросто, адже нам викладали досить складні предмети, і не завжди вдавалося знаходити баланс між тренуваннями та навчанням. Тому перший і другий семестри я закрив без стипендії.

Наприклад, у мене був такий предмет, як “Опір матеріалів” — дуже складний і вимогливий. Через тренування довелося пропустити дві пари, і коли я повернувся на заняття, вже не зміг повністю зрозуміти пропущений матеріал і наздогнати групу

• Пригадайте свій період адаптації в команді: яким він був? Хто допомагав освоїтися, і хто з досвідчених гравців тоді задавав тон у колективі?

• Важливо розуміти, що я не прийшов одразу гравцем основної команди. Я був молодим першокурсником і починав на рівні з іншими — такими, як Микола Білоцерківець, Олексій Тюрін, Руслан Острога та багато інших.

Ми всі разом приєдналися до футбольно-футзального клубу Сумського державного університету. Далі почалися дні й тижні тренувань, під час яких кожен намагався себе проявити. І вже з часом хтось пробивався до основного складу, а хтось — ні. Мені пощастило вчитися в СумДУ в такий період, коли окрім основної команди, яка виступала у Вищій лізі під назвою «Універ-Автомар»,  існувала ще й команда Першої ліги.

На той час Перша ліга України була дуже сильною. Донецькі, харківські команди грали на дуже пристойному рівні . Команда називалася ФК «Суми» і являла собою своєрідний сплав студентів Сумського державного університету та Сумського державного педагогічного університету.

Саме там я познайомився ще з двома знаковими фігурами у своєму житті та футзальному становленні — Володимиром Васильовичем Гладовим і Олександром Петровичем Шумилом. Вони й допомогли мені адаптуватися до нової гри.

Тренування з першою командою для мене розпочалися ближче до середини сезону. Мене та ще кількох хлопців почали поступово залучати до занять.

Рівень гравців першої команди був дуже високий, тому тренування з ними забирали багато як фізичних, так і моральних сил — молодим там було непросто.

Лідерами на паркеті та в роздягальні тоді були Олег Хавренко, Віталій Колесник, Валерій Карацюба, Андрій Гончаров, Ігор Шелест та інші сильні виконавці.

• Пригадайте свій дебют у вищій лізі України: якими були перші емоції на майданчику? І як швидко вам вдалося пройти шлях від новачка до гравця основного складу, зважаючи на те, що тоді команда мала один із найсильніших складів у своїй історії?

• Дебют у вищій лізі для мене припав на гру з дніпровським «Будівелом», у складі якого тоді виблискував нинішній тренер збірної України з футзалу Олександр Косенко. Пам’ятаю, коли вийшов на паркет — ноги трусилися. Ми програвали 2:3, і тиск відчувався шалений. Не знаю, яким дивом вдалося впоратися з хвилюванням, але після прострілу Віталія Колесника я замкнув передачу і відправив м’яч у ворота суперника.

У підсумку — 3:3. Дебют, можна сказати, вдався. З того часу Сергій Миколайович почав поступово підпускати мене до основного складу, але стабільним гравцем основи я став лише в середині свого другого сезону у футзалі.

• Ваш перший період у СумДУ розпочався у 2006 році і тривав близько пʼяти років. Яким ви запам’ятали цей етап: що вдалося реалізувати, а що — ні?

• Це був незабутній період: постійні поїздки з командою, нові міста й країни, збори на морі, виклик до молодіжної збірної, перші зароблені гроші.

Здавалося, що всі мої дитячі мрії, пов’язані з футболом, я зможу повністю реалізувати саме у футзалі.

• Трішки зупинимось про виклик до молодіжної збірної України. Якими були ті емоції? Кого з партнерів по команді можете згадати?

• Звичайно, виклик до збірної України — чи то національної, чи молодіжної — це завжди хвилювання і велика радість. У моєму випадку все було так само — жодних винятків.

Особливо приємно, що моїми партнерами по молодіжній збірній були гравці, які згодом стали ключовими фігурами українського футзалу. Серед них — Кирило Ципун, Сергій Журба, представники харківської школи — брати Сорокіни, а також одесити Гавриленко й Вершинін, Тарас Кузь зі Львова та багато інших. Більшість із них з часом закріпилися в основних складах своїх клубів і національної збірної, що лише підкреслює рівень тієї команди.

• Як вважаєте, чого не вистачило, щоб зробити крок із молодіжної збірної до національної?

• На той момент якість моєї гри, рівень і майстерність не дозволяли навіть наблизитися до виклику в національну збірну. Конкуренція була надзвичайно високою: досвідчені гравці перебували на піку своєї форми, а молоде покоління вже активно піджимало, демонструючи сильний рівень і стабільно граючи в основних складах своїх команд. У таких умовах пробитися до національної збірної було вкрай складно.

• Також, здається саме у цей період вами цікавився клуб Екстра-ліги «ЛТК». Наскільки предметним був цей інтерес і чому в підсумку перехід не відбувся з першого разу?

• Так, був інтерес до мене з боку ЛТК. Я навіть їздив до них на перегляд. На той момент команду очолював тренер Соломахін. Як мені тоді сказали, у плані гри та потенціалу я їх повністю влаштовував, однак клуб не зміг домовитися із СумДУ щодо суми трансферу. Тому я повернувся до Сум.

• Паралельно з виступами в чемпіонаті України «СумДУ» брав участь у змаганнях серед ВНЗ, де команда неодноразово ставала чемпіоном. Ви також представляли Україну на чемпіонатах Європи серед студентів. Чим відрізнялися матчі внутрішнього чемпіонату від студентських турнірів? І окремо — пригадайте атмосферу Євро-2009 у Чорногорії, де вам вдалося здобути срібло.

• Сумський державний університет завжди був, є і, сподіваюся, залишатиметься флагманом студентського спорту, зокрема футзалу. Тому в змаганнях серед закладів вищої освіти ми традиційно виступали з позиції сили — як одна з провідних команд.

У студентському спорті емоцій ніколи не бракує: кожен виходить на майданчик із максимальною самовіддачею, представляючи свій виш і відстоюючи його честь.

У Чорногорії ми мали дуже сильний і зіграний склад — команда формувалася не один рік, і це відчувалося на майданчику. Деякі гравці вже перебували в полі зору провідних клубів. Зокрема, Микола Білоцерківець, Валерій Карацюба, Віталій Колесник, Володимир Саєнко, Євген Петраков демонстрували справді якісний футзал.

Окремо варто відзначити й воротарську лінію — вона також була на високому рівні. Завдяки цьому ми впевнено пройшли турнірну дистанцію і дісталися фіналу. Якби трохи більше пощастило, переконаний, змогли б подолати іспанський бар’єр і здобути золото.

За п’ять років виступів на чемпіонатах Європи серед закладів вищої освіти це була наша найуспішніша спроба — саме тоді ми максимально наблизилися до чемпіонського титулу.

• В цьому періоді команда три роки виступала в найвищому дивізіоні українського футзалу, але після втрати спонсорів команда опустилася до Першої ліги України. Як колектив сприйняв ці зміни?

• Втрата фінансової стабільності завжди має свої наслідки — насамперед це відтік досвідчених гравців. Ті, хто мав сім’ї або отримував пропозиції від інших клубів, ухвалювали рішення продовжити кар’єру в більш стабільних умовах.

Водночас команді вдалося зберегтися завдяки молоді, яка активно підпирала і прагнула проявити себе на рівні першої команди. Саме ці гравці отримали свій шанс і зуміли замінити більш досвідчених партнерів. Безумовно, ми втратили в якості гри та опустилися до Першої ліги. Проте навіть у таких умовах команді вдалося зберегти досить високий рівень і залишитися конкурентоспроможною.

• Дійсно, результати залишилися високими: срібло в першому сезоні та чемпіонство наступного року. Якими були ваші емоції від цих досягнень і які моменти того періоду найбільше запам’яталися?

• Перемагати завжди приємно — незалежно від рівня змагань: чи то чемпіонат міста, області, а тим більше — чемпіонат України. Ми зарекомендували себе як лідери Першої ліги, фактично її флагмани, і мали цілком обґрунтовані амбіції щодо підвищення в класі.

Хлопці довели, що за своїм рівнем вони відповідають вимогам Вищої ліги. Єдине, чого бракувало для цього кроку, — стабільних фінансових можливостей, які б дозволили реалізувати цей потенціал у повній мірі.

• Після цього ви знову повернулися до найвищого дивізіону України — щоправда, вже у складі харківського «Моноліту». Здавалося, тоді зібрався більш ніж потужний колектив: ви, Юнаков, Чуднов, Ланко, Рибак, Педяш. Втім, через фінансові проблеми команда навіть не змогла дограти той чемпіонат. Розкажіть про цей період, а також про подальші виступи у складі ЛТК.

• Період у «Моноліті» та ЛТК, скоріше, запишу собі в мінус. Адаптація була непростою: у Харкові були фінансові проблеми, а в Луганську — вже інша історія: недовіра з боку тренера плюс ще й важка травма.

З позитивного — це, звісно, люди. Познайомився з хорошими футболістами, з деякими досі підтримуємо зв’язок. Ну і, звичайно, цей період дав мені серйозний досвід — і життєвий, і спортивний. Плюс у Луганську були непогані фінансові бонуси.

• Далі у вашій кар’єрі був ще один п’ятирічний етап у «СумДУ». І якщо раніше ви приходили у статусі молодого гравця виборюючи своє місце в більш досвідчених виконавців, то тепер — вже в статусі одного з лідерів команди. Чи відчували ви підвищену відповідальність? Яке враження справили молоді гравці, які тоді поповнили склад? І яких результатів вдалося досягти за цей період?

• Для футболіста дуже важливо знайти «свого» тренера — того, хто тобі довіряє і по-справжньому вірить. Для мене таким став Сергій Миколайович Пєсоцький.

У якому б стані я не повертався — чи з Луганська, чи з Харкова, чи з-за кордону — мене ніколи не відштовхували, завжди приймали назад. І з віком починаєш цінувати це ще більше.

За наступні п’ять років у СумДУ були і перемога в Першій лізі України, і, здається, срібло. Ну і, звичайно, повернення до Вищої ліги. На зміну старшому поколінню прийшли молоді — Мисловський, Мороз, Зеленський, Прощенко, Сітнер та багато інших. І, чесно кажучи, вони дуже швидко підхопили планку й тримали високий рівень СумДУ на всіх рівнях.

• Можете сформувати дві символічні збірні з гравців, з якими було найкомфортніше діяти на майданчику (голкіпер, і трійка універсалів)? Перша – збірна з часів «СумДУ» 2006-2011 роках, друга – вже після повернення до команди 2012-2017 роках.

Голкіпер – Хавренко Олег (хоча і Костюченко Саня був на рівні)

Польові: Колесник Віталій – перший номер ( гравець з яким найкомфортніше було грати)

2-3 номер Саєнко Володимир (людина з якою мене пов’язує дуже багато спільного)

Стовпа назву Миколу Білоцерківця ( беззаперечно кращий стовп України протягом багатьох років)

Друга збірна:

Воротар – Нікіта Сітнер (беззаперечно талановитий воротар)

Перший номер – Євген Мороз (непогано вдавалося взаємодіяти з ним)

2-3 номер  назву Максима Мисливського (різноплановий гравець з яким грали в різних командах)

Стовп – Євген Петраков (один з кращих стовпів Сумщини)

• У 2018 році розпочався новий, міжнародний етап вашої кар’єри — виступи за кордоном у польському клубі «Ред Девілс». В якому в першому ж сезоні ви стали кращим бомбардиром команди. Як виникла ця можливість, хто допомагав із переходом? Як оціните цей досвід — і в ігровому, і у фінансовому плані? І відразу згадайте відрізок у складі команди «Фудцентр»?

• На порозі свого 30-річчя я подумав: а коли, як не зараз? Порадилися з дружиною, зібрали речі й поїхали до Польщі шукати кращої долі. Попередньо ми спілкувалися з моїм колишнім одноклубником Віталій Колесником, який уже давно жив у місті Хойніце. Він там був капітаном команди, радником, тренером — фактично людиною, яка відповідала за всі футбольні процеси.

Поїхали туди, і Віталій дуже допомагав — з облаштуванням, адаптацією, усіма моментами поза футболом. І, звісно, на футбольному майданчику також. Якщо не помиляюся, я тоді забив 23 м’ячі, і приблизно половину із них — після його передач.

Але, як не крути, у Польщі тоді це була напівпрофесійна ліга, тому доводилося паралельно з грою ще й працювати. Не скажу, що в команді були якісь суперумови. Проте своєю працею та результативністю я заслужив на новий контракт — уже з кращими умовами й удвічі вищою зарплатою.

Однак сімейні обставини склалися так, що нам довелося повернутися в Україну. У нас народився син, і ми вирішили бути ближче до дому. Якраз у той час «Фудцентр» вийшов у вищу лігу, і мені запропонували приєднатися до команди. Не можу сказати, що все склалося добре: форма була вже не та, були сімейні обставини.

Разом з тим у мене залишався контракт із польською командою — вони мене чекали. Після завершення сезону ми знову прийняли рішення спробувати й поїхати за кордон.

Але, як кажуть, двічі в одну річку не ввійдеш. Другий сезон у польській Екстракласі не склався. По-перше, маленька дитина, безсонні ночі. По-друге, постійні травми — усе це наклалося і за сезон я забив лише чотири м’ячі.

В підсумку польський етап кар’єри та життя можна розділити на дві частини. Перша — коли багато чого вдалося: багато емоцій, нових вражень і відкриттів. Друга — коли почалися труднощі: деякі з них вдалося подолати, а деякі — ні.

Але це неоціненний досвід, і я ні на секунду не шкодую, що він у мене був.

• Далі поступово переходимо до вашої тренерської діяльності. Але перед цим — підсумовуючи ігровий етап кар’єри: кого з людей ви могли б виокремити як тих, хто найбільше вплинув на ваше становлення як футзаліста?

• Виділю чотирьох тренерів, про яких уже згадував раніше. Базу та основи заклав мій перший тренер — Найденко Сергій Миколайович. Пояснив, що таке футзал і куди потрібно бігти, — Шумило Олександр Петрович. Більш детально й глибоко працював зі мною  Гладов Володимир Васильович. Ну і людина, яка беззаперечно найбільше вплинула на мене як на футзаліста, — це Пєсоцький Сергій Миколайович.

Усім цим людям я безмежно вдячний.

• Згадайте кілька моментів із кар’єри гравця, які закарбувалися в пам’яті найбільше. Можливо, це знакова перемога, вирішальний забитий м’яч або епізод, який і сьогодні викликає особливі емоції?

• Пригадую, як десь на третьому-четвертому курсі ми грали в першій лізі й приймали суперників у спорткомплексі СумДУ. І от на Кубок України до нас приїхав донецький «Шахтар». Ми приймали їх не в манежі й не в педінституті, а саме в нашому залі.

Коли бразильці зайшли до зали й побачили цей нестандартний майданчик, вони, звичайно, були здивовані. Ми тоді дали їм серйозний бій — справжню рубку. Програли, звісно, але достойно: чи то 3:1, чи 4:1.

Після гри — а в мене ще були кеди, щойно забрані з ремонту, зашиті-перешиті — я виходжу під трибуни. І до мене підходить тренер донецького «Шахтаря» Олег Солодовник і пропонує приїхати до них на перегляд, а в перспективі — підписати контракт.

Я тоді розгубився, почав щось нервово пояснювати: мовляв, у мене тут контракт, ще навчаюся… говорив щось невиразне. А він мені сказав: «Хлопче, у “Шахтар” двічі не запрошують».

Так і вийшло. Хтось користується своїми шансами, а хтось — ні.

Також можу пригадати, наприклад, золото СумДУ в чемпіонаті серед вищих навчальних закладів, який проходив у Сумах. Тоді зібрався доволі серйозний склад учасників.

У підсумку ми вибороли перше місце, а друге посів Сумський державний педагогічний університет — їхні студенти також дуже якісно відіграли турнір. Мені ж тоді вручили нагороду найкращого гравця.

А святкувати чемпіонство, срібло і цю індивідуальну відзнаку ми вирішили разом — не в кафе і не на трибунах, а в мене вдома. Зібралася велика компанія, в невеличкій квартирі десь близько двадцяти людей. Вороги на полі-друзі поза ним.

• Озираючись на пройдений шлях, чи є речі, які ви хотіли б змінити у своїй кар’єрі гравця?

• Звичайно, роботу над помилками я б зробив. Наприклад, під час свого харківського етапу кар’єри я б змінив ставлення до тренувань: працював би більш наполегливо, не відволікався б на сторонні речі. Думаю, тоді все могло скластися інакше.

Також, безумовно, я скористався б усіма своїми шансами, які в мене були, але на які не вистачило сміливості.

• І, тепер, новий розділ вашої кар’єри — повернення до України та початок тренерської діяльності. Із сезону 2022–2023 у чемпіонаті АФС з’явилася команда «Сумигаз» під вашим керівництвом. Розкажіть, як виникла ця історія: це була ініціатива клубу чи ваша? Як загалом відбулося ваше призначення? І взагалі як відбувався цей перехід від гравця до тренера?

• Після завершення польського етапу настав час повертатися додому та влаштовуватися на роботу. Завдяки підтримці небайдужих людей — Сидоренка Ігоря Анатолійовича, а також за сприяння Тарасенка Павла Петровича, який на той момент очолював профспілку АТ «Сумигаз», — мені вдалося працевлаштуватися в АТ «Сумигаз». Основною функцією спортсмена «Сумигаз», окрім безпосередньої роботи, була участь у профільних змаганнях газового господарства. Саме такі турніри й становили основу спортивної діяльності.

Після працевлаштування я потрапив на один із таких турнірів, які тоді проводилися на узбережжі Азовського моря — в таборі «Блакитне полум’я».  Там наша команда серед усіх регіональних представництв посіла третє місце. Саме з цього й розпочалася моя футзальна історія в  «Сумигаз».

 В аматорських колективах роль тренера або відповідального за команду найчастіше виконує один із старших гравців або той, хто має більший ігровий досвід.

Ми заявилися на літній чемпіонат: основу команди складали працівники, до яких додали ще кількох запрошених гравців. Під керівництвом Руслана Володимировича Дядченка почали виступи й одразу здобули своє перше чемпіонство. Він користувався авторитетом і повагою, мав значний досвід — тобто всі якості, необхідні для тренера аматорської команди.

Вже перед зимовим чемпіонатом Руслан Володимирович вирішив виступати за іншу команду, і тоді ці повноваження перейшли до мене.

• Як формувався склад команди: під ваше бачення футзалу чи на основі перевірених гравців, яких добре знали й з якими вже мали досвід гри?

• Наша команда завжди спиралася на працівників підприємства — саме вони становили основу, кістяк колективу. Тим більше, що попереду були внутрішні та міжгалузеві змагання, тож пріоритет віддавався саме гравцям, які працювали в компанії.

Водночас, щоб виконувати поставлені завдання і боротися за перемоги, необхідно було мати ширший вибір виконавців — з урахуванням травм і різних непередбачуваних обставин. Тому ми запросили кількох досвідчених гравців, а також молодь. Саме так поступово й почали формувати нашу команду.

• Розкажіть трохи про внутрішню кухню команди: хто був справжнім лідером у роздягальні, хто стабільно виправдовував довіру, а хто, можливо, так і не дотягнув до ваших очікувань?

• Наразі команда «Газмережі. Сумська філія» — це вже сформований і досвідчений колектив. Гравці тут достатньо зрілі, з досвідом, тому виділяти когось одного як більшого чи меншого лідера в роздягальні було б неправильно. Кожен може сказати своє слово, підтримати партнерів і налаштувати команду на гру — усі доповнюють один одного.

Водночас беззаперечним лідером протягом багатьох років залишається капітан команди Олександр Хомич. Це людина, яка як на полі, так і поза ним здатна повести за собою, зарядити команду і взяти відповідальність на себе. Показовим був період, коли він через травму пропустив півсезону, в якому команда посіла третє місце. Тоді відчувалася його відсутність — було важче, менше впевненості. З його поверненням одразу стало спокійніше, надійніше й впевненіше. Тому Олександр Хомич — справжній лідер команди і саме той капітан, яким він має бути.

Дивлячись на результати команди за останні чотири роки, не можна сказати, що хтось не виправдав покладених на нього очікувань чи обов’язків.

Лише в першому зимовому сезоні у нас виникали певні труднощі — як у грі, так і зі складом. Але й тоді не можна говорити, що хтось відверто провалювався. Ми здебільшого виступали власними працівниками, тому й результат був відповідним.

Можу навпаки відзначити гравців які відверто здивували. Наприклад, Вадим Мурза — воротар, який раніше виступав у нижчих лігах. Прийшовши до нас, за досить короткий час він суттєво додав і став одним із найкращих голкіперів. У деяких сезонах, на мою думку, був навіть найкращим у лізі: неодноразово рятував команду, залишав ворота «сухими» і приносив нам важливі очки.

Так само приємно здивував Руслан Жмуд. Із гравця першої ліги, якого більше сприймали як швидкісного виконавця з ударом лівою ногою, він виріс в одного з найсильніших гравців чемпіонату. Минулого року цілком заслужено потрапив до символічної збірної турніру.

• На вашу думку, у чому полягає головна місія тренера аматорської команди?

• Головне завдання — це змотивувати людей. Щоб вони приходили налаштованими не лише на ігри, а й, по можливості, відвідували тренування, адже це дуже важливо. Також потрібно створити хоча б мінімальні умови для роботи: знайти зал, забезпечити м’ячами, підібрати зручний для всіх час.

• Також варто зазначити, що ви поєднували ролі граючого тренера і лише наставника. Це була вимушена міра через кадрові проблеми чи свідоме рішення — виходити на майданчик тоді, коли команда без вас уже не справлялася? 

• Колись, ще під час ігрової кар’єри, не пам’ятаю вже, за яку саме команду і, скоріше за все, на відкритому полі, після однієї з поразок у роздягальні виникла розмова: гравці почали дорікати тренеру, мовляв, треба або тренувати, або грати.

Ця фраза мені дуже запам’яталася, і з того часу я певною мірою дотримуюся цієї позиції: ти або тренер, який дивиться на гру збоку і керує процесом, або ти гравець на полі. Тому й намагаюся для себе розділяти ці ролі — або грати, або тренувати. Хоча, звісно, є чимало прикладів, коли людям вдається успішно поєднувати обидві функції, тож це не є якимось абсолютним правилом.

• Що для вас болючіше: програти через власні тактичні помилки чи через індивідуальні помилки гравців?

• Однозначно через свої рішення . Коли твої неправильні дії, підказки чи прийняті рішення команда пропускає м’ячі й програє матчі, які згодом стають вирішальними, — це дуже болісно. У такі моменти ти підводиш не лише себе, а й усю команду. І цю відповідальність уже ні з ким не розділиш. Саме тому це відчувається особливо гостро.

• Наскільки складно було утримувати мотивацію гравців на високому рівні?

• Коли людина втрачає мотивацію, насамперед потрібно спробувати її відновити різними способами — фінансовими стимулами, заохоченнями чи іншими методами. Якщо ж мотивацію повернути не вдається, із таким футболістом варто прощатися. Це буде краще і для нього, і, насамперед, для колективу, адже команда не повинна страждати через немотивованість окремих гравців. Ми також через це проходили, тому це нормальний процес, і в цьому немає нічого надзвичайного.

• З якими найбільшими труднощами зіткнулися на початку і як вдалося їх подолати?

• Мені пощастило працювати з такими футболістами, з якими я практично не стикався з серйозними труднощами. Найбільші проблеми виникли вже в минулому сезоні — це питання зі світлом і загалом організація тренувального процесу.

Якщо згадувати початок, перший зимовий сезон, коли я тільки почав займатися командою і тренуваннями, був один показовий момент. У нас тоді був воротар (не буду називати прізвище). Після поразки від педагогічного університету я зробив йому зауваження, що він не відвідує тренування, тому й такий результат. На що він відповів: «А який сенс що ви ходити на тренування, якщо не забиваєте жодного гола?»

Саме тоді я зрозумів, що на початковому етапі найскладніше — це зарекомендувати себе як тренера, як людину, до якої прислухаються і чиї вказівки виконують. Це і було найбільшим викликом.

• Який із чотирьох сезонів у чемпіонаті став для вас найскладнішим — і що саме зробило його таким?

• Найскладнішим вважаю сезон після зимового чемпіонства, адже ми вже були в статусі чемпіона. Як відомо, захищати титул завжди важче.

По-друге, команду покинули деякі досвідчені виконавці, натомість прийшли нові, також сильні гравці, яким потрібен був час на адаптацію. Крім того, на початку півсезону через травму випав Олександр Хомич, про що я вже згадував раніше. Усі ці фактори разом, а також підвищена мотивація суперників — адже на чемпіона завжди налаштовуються вдвічі серйозніше — зробили цей сезон для нас справді непростим.

• Чи з’явився у вас як у тренера принциповий суперник у чемпіонаті?

• Найпринциповішими для мене є матчі проти «Lex VSK» таі «Технології» (нині — «Агросвіт»). Вважаю їх такими не лише через рівень суперництва, а й через особистий фактор. Там є додаткова інтрига — протистояння з моїми давніми друзями Віталієм  Ханюковим та Максимом Мисловським.

• Спробуйте скласти власну символічну збірну чемпіонату АФС за період вашої тренерської роботи — але без гравців «Сумигазу». Хто потрапить до цього списку і чому?
  
• На воротарській позиції віддам перевагу Нікіті Сітнеру — стабільний, талановитий і надійний голкіпер. Вважаю, що він цілком міг би грати на найвищому рівні.

Першим номером назву Антона Власенка — молодий, креативний, нестандартний гравець.

Другим номером оберу Сергія Літнього. У нього було кілька сезонів, коли він перебував у чудовій формі та був одним із найкращих гравців чемпіонату.

Далі відзначу Олександра Токаренка — також молодий виконавець, який мав сильний сезон до травми й, без сумніву, міг би грати на ще вищому рівні.

На позиції стовпа назву Владислава Курила — потужний гравець, до якого дуже важко підібратися суперникам.

• За ці роки «Сумигаз» пережив чимало яскравих і переможних моментів. Які три епізоди ви б назвали найбільш знаковими — тими, що точно залишаться в пам’яті на все життя?

• Перший епізод — це матч із «Технологією» в нашому першому літньому чемпіонаті. Тоді ми з шостого місця вийшли в плей-оф і в підсумку виграли чемпіонат. Це був півфінал чи чвертьфінал — вже точно не пам’ятаю, але, скоріше за все, півфінал. Ми були в ролі аутсайдера, проте проявили характер і змогли перемогти.

Другий момент — це навіть не конкретний матч, а цілий епізод, пов’язаний із «золотим дублем», коли ми стали чемпіонами і володарями Кубка. Це знакова подія в історії нашого клубу.

І третє — відзначу епізод уже в цьому чемпіонаті. Це матч із «Лекс ВСК». Ми довгий час не могли обіграти цю команду саме в іграх у залі. У літніх чемпіонатах нам це вдавалося легше, а от у залі перемог довго не було. І ось нарешті нам вдалося виграти — 3:2. Це був дуже емоційний матч. Після гри, хоча ми й не стали чемпіонами та посіли друге місце, всі хлопці були дуже задоволені і, як то кажуть, на куражі.

• Підбиваючи підсумок, за цей час «Сумигаз» пройшов шлях до статусу однієї з найсильніших команд чемпіонату. У активі — повний комплект нагород Вищої ліги Зимового чемпіонату: золото сезону 2023–2024, бронза 2024–2025 та срібло 2025–2026, а також кілька титулів у Вищій лізі Літнього чемпіонату. Чи очікували ви такого стрімкого злету і що стало ключем до цього успіху?

• Я вважаю, що з таким підбором виконавців і таким складом ми просто зобов’язані бути на найвищих позиціях. Тому нічого надзвичайного в цьому немає — це закономірно.

У нас сильний склад, надійна воротарська позиція, а керівництво створює всі необхідні умови для тренувань. Ми займаємося двічі на тиждень у манежі, збираємося на відновлення, маємо певні фінансові заохочення. Тому було б неправильно і навіть соромно не показувати результат у таких умовах. Вважаю, що все досягнуте — це закономірний підсумок праці гравців, і так воно й має бути.

• З огляду на результати команди, чи велися розмови з керівництвом про вихід на всеукраїнський рівень? 

• Звичайно, такі розмови постійно ведуться і велися, зважаючи на те, що ми займали найвищі місця в чемпіонаті. Ми підтримували контакт з Асоціацією футзалу Сумщини, постійно спілкувалися всередині колективу та з нашим керівництвом.

Але обставини зараз складаються так, що це не на часі. Наша організація підтримує велику кількість людей — як військових, так і цивільних. У нас багато працівників, і було б неправильно витрачати кошти на інші цілі, коли стільки людей потребують допомоги.

Тому наразі вирішили поставити це питання на паузу. Дай Боже, ситуація нормалізується, і тоді, думаю, ми ще почуємо про «Газмережі Сумська філія» на всеукраїнському рівні.

• І наостанок — про непросте. Вже відомо, що ви залишаєте нашу футзальну спільноту у зв’язку з переїздом до іншого міста. Як у цих умовах зміниться життя «Сумигазу»: хто очолить команду та яким ви бачите її подальший розвиток?

• Доросла людина несе відповідальність за себе і за своїх дітей. Ми, як батьки, усвідомлюємо цю відповідальність, тому, з огляду на події, які зараз відбуваються в нашій області, прийняли непросте рішення для нашої родини — переїхати в інше місто і спробувати налагодити там своє життя.

Щодо Газмереж СФ то тут я більш спокійний і навіть впевнений, що справа, яку ми започаткували, розвивали і в якій досягли непоганих результатів, буде жити й надалі — вже під керівництвом нового граючого тренера Дениса Будка. Я добре його знаю: він зарекомендував себе як відповідальна та професійна людина.

Маю надію, що колектив його підтримає, і попереду в «Газмережі. Сумська філія» буде ще багато перемог, яскравих емоцій і незабутніх моментів.

• Дякуємо вам, Андрію, за приділений час і за той внесок, який ви зробили для сумського футзалу — як гравець і як тренер. Без перебільшення, чимало футзалістів нашого чемпіонату зростали, спостерігаючи за вашою грою, і полюбили цей вид спорту, зокрема, завдяки вам. Окрема подяка — за проєкт із «Сумигазом», завдяки якому футзальна мапа Сумщини поповнилася ще однією сильною командою. Бажаємо вам успіхів на новому етапі життя, нехай він приносить лише позитивні емоції. І дуже хочеться вірити, що це не прощання, а лише «до зустрічі» — ще обов’язково побачимось на футзальних майданчиках.

• Дуже дякую за приділену увагу та теплі слова. Бажаю всім якнайшвидшого настання миру і завершення війни.

До зустрічі на футзальних майданчиках!